Что такое национальная мова
Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови
Мова– це одна з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.
Національна мова— це мова певного народу в усіх її виявах: літературна мова, територіальні діалекти, соціальні жаргони, просторіччя. Єдина національна мова українського народу – українська мова.
Правовий статус української мови сьогодні визначає Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року. У статті 10 Конституції записано: “Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.
Термін “державна мова” виник у добу утворення національних держав. За загальновизнаним визначенням, державна мова– це “закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики” (Українсьма мова. Енциклопедія, С.126).
Яка ж мова в країні може бути проголошена державною (офіційною)?
За загальновизнаною світовою практикою, є такі критерії затвердження мови у функції державної:
1) мова корінної нації;
2) мова найчисленнішої нації.
За першим критерієм статус державної в Україні може бути наданий українській мові та кримсько-татарській (у Криму); за другим – лише українській. Відповідно до останнього критерію, країна, у якій 70% становлять представники однієї нації, вважається мононаціональною. Якщо взяти до уваги дані останнього перепису, то Україну слід зарахувати саме до таких країн.
Отже, затвердження в Україні у функції державної української мови цілком відповідає загальновизнаним світовим стандартам.
За такими ж принципами відбувалося, зокрема, державотворення абсолютної більшості європейських країн.
Формування української мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (ІІ пол. 18-го – поч. 19-го ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв’язки, літературну мову, культуру.
Українська мова – єдина національна мова українського народу.
Жаргон – (фр., від галло-романського – базікання) специфічні слова чи вирази якоїсь соціальної чи професійної групи людей – студентський жаргон, дитячий жаргон тощо.
Арготизми – (фр. – жаргон, первісно – жебрацтво) – ненормативні слова. Сполучення слів у мовленнні осіб, яких характеризує аморальна, навіть злочинна поведінка: блатний, по блату та ін.
Сленг – сукупність своєрідних жаргонізмів, лексичний і стилістичний шар розмовних, напівнормативних слів, якими позначається грубувато-фамільярне, інколи й гумористичне ставлення мовця до об’єкта мовлення.
Просторіччя – сукупність лексем, які не входять до складу літературної мови, але в багатьох випадках близькі до літературно-мовленнєвої нормативності (ква́ртал – замість кварта́л).
Українська літературна мова поповнюється за рахунок територіальних діалектів. Такі гарні слова, як смерека, трембіта, бринза, кептарик, у 19 ст. вживалися лише у гуцульських говірках. Через посередництво художньої літератури (творів Ю. Федьковича, О. Кобилянської, В. Стефаника та ін.) вони стали літературними.
Літературна мова— це впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну і писемну форму, багатий лексичний фонд.
Історично в Україні існувало 2 типи літературної мови: слов’яно-руська як результат взаємодії старослов’янської (церковнослов’янської) і давньоруської книжної мови та староукраїнська, що розвинулася на основі книжної давньоруської і живого українського мовлення. Першу використовували в конфесійній літературі, а другу – у ділових та юридичних документах, літописах, полемічній і навіть релігійній літературі. Ця мова була державною не лише в Україні, а й Литві та Молдавському князівстві. Про це свідчать грамоти 14–15 ст., Литовський статут.
Українська літературна мова – це унормована, регламентована, відшліфована форма загальнонародної мови, яка функціонує на всій території українського етносу і обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей, а саме: науку, освіту, художню літературу, побут, засоби масової комунікації, державні і громадські установи тощо.
Ознаки літературної мови:
– унормованість (найістотніша ознака літературної мови) – наявність усталених мовних норм – найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи. Усталені мовні явища фіксуються у граматиках і словниках;
– наддіалектність – на відміну від територіальних діалектів, функціонує без обмежень на всій території України;
– поліфункціональність – маючи усну й писемну форми вираження, охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовновиражальних засобів;
– стилістична диференціація – має розгалужена систему стилів, що взамодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражальних засобів;
– уніфікованість (стандартність) – зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти.
Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П.котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою (“Енеїда”, “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.
Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Т.Г.Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови. Традиції Т.Г.Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.
Важливу роль у розвитку нормативно-літературної традиції у західноукраїнських землях відіграв М.Шашкевич, якого цілком правомірно вважають основоположником сучасної української літературної мови на Галичині.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має свої особливості, що пояснюється її специфікою функціонування.
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові і виробничі потреби суспільства.
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням мовних норм, які обов’язкові для всіх її носіїв.
Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет
Значение слова «мова»
Входит в состав Мерчанского сельского поселения.
мо́ва
1. украинский (реже — белорусский) язык (часто в неприязненном контексте) ◆ — А як же! — ответил Колесничук подчёркнуто по-украински, или, как тогда называлось, «на мове». В. П. Катаев, «Зимний ветер», 1960 г. ◆ Кстати, можете смеяться сколько хотите, но мне было сказано, что я вполне прилично говорю по-украински: с обычным для меня в таких случаях нахальством я перешел на «мову». Юлий Даниэль, «Письма из заключения», 1966–1970 г. (цитата из НКРЯ)
Делаем Карту слов лучше вместе
Привет! Меня зовут Лампобот, я компьютерная программа, которая помогает делать Карту слов. Я отлично умею считать, но пока плохо понимаю, как устроен ваш мир. Помоги мне разобраться!
Спасибо! Я стал чуточку лучше понимать мир эмоций.
Вопрос: рулеточный — это что-то нейтральное, положительное или отрицательное?
Ассоциации к слову «мова»
Синонимы к слову «мова»
Предложения со словом «мова»
Цитаты из русской классики со словом «мова»
Сочетаемость слова «мова»
Понятия, связанные со словом «мова»
Украи́нский язы́к (самоназвание: українська мова) (произносится ) — язык, распространён в юго-восточной Европе, относится к славянской группе индоевропейской языковой семьи. Государственный язык Украины. В ряде европейских стран имеет статус регионального. Исторически также был официальным языком Кубанской Народной Республики.
Отправить комментарий
Дополнительно
Предложения со словом «мова»
Что делать с другими национальностями, исповедующими другую культуру, иные традиции, говорящие на отличающимся от украинской мовы языках?
Особая часть мифа – это так называемая «ридна мова», которой пичкают наших детей в школах и детских садах.
– Ты лучше всех из моих знакомых владеешь аглицкой мовой – даже репетиторствуешь и переводы делаешь.
Національна мова і мовна політика
Мова виступає перш за все у свідомості її носіїв як національна, хоча поняття «мова» і «національна мова» не зовсім тотожні. Вони розрізнюються з точки зору зовнішнього і внутрішнього (форми і змісту) і не завжди збігаються.
Так, кубинець, який користується іспанською мовною системою при спілкуванні, – не іспанець, так само, як і американець, що розмовляє англійською мовою, – не англієць. Мовна система, за допомогою якої відбувається спілкування залежно від об’єктивних чи суб’єктивних причин, викликаних історичними, соціальними або психологічними чинниками, прямо не стосується національної мови як внутрішнього прояву національного характеру і способу світосприйняття.
Якщо мова є ідеальною уніфікованою системою й основним засобом спілкування, який реалізується у мовленні, то національна мова – засіб і свідоцтво спільності нації. Це тип національного мислення, який може матеріалізовуватися не тільки в різних мовних системах, а й у різноманітних витворах національної культури.
Ось чому національна мова охоплює:
1.Сукупність мов національностей та усіх територіальних діалектів певної держави – територіальних різновидів спільнонаціональної мови, які відрізняються специфічними мовними засобами. Так, у Прикарпатті ми можемо почути слова ґазда («господар»); на Івано-Франківщині – файний («гарний»); на Поділлі – пательня («сковорода»), рівчак («струмок») та ін.
2.Соціальні жаргони, тобто мову певних соціальних колективів (на-гор’а у шахтарів, проголосувати питання – у політиків тощо). Щоправда, соціальні жаргони слід відрізняти від злодійського арго – кодованої мови декласованих елементів, яка стоїть поза межами національної мови.
3.Національний фольклор, літературну мову як вищу форму національної мови, національну культуру і мистецтво, які обслуговують культурне і громадське життя, об’єднуючи народ (або народи) в єдину націю.
Таким чином, національна мова – це тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, що може реалізовуватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Національна мова об’єднує людей більше, ніж класова, партійна або релігійно-конфесійна приналежність, більше, ніж історія народу, а інколи навіть більше, ніж етнічне походження. Ось чому на відміну від літературної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфікованої норми. Для сформованої політичної нації територіальні або соціальні особливості мови є свідченням широти, стійкості й багатства спільної національної культури.
У зв’язку з цим завдання держави та її інституцій полягає у тому, щоб побудувати ієрархію цінностей і розставити акценти національно-мовної політики таким чином, щоб зберегти своєрідність кожної мовної культури, дозволити їй розвиватися, поповнюючи скарби національної мови. При цьому національну мову як вічну духовну цінність не можна ототожнювати, а тим більше підганяти під категорію «державної» («офіційної», «регіональної») мови, що перебуває у сфері поточної матеріальної політики.
У конкретній політичній ситуації державна і національна мова можуть збігатися і не збігатися, і, отже, головною для будь-якої держави є проблема збереження і піднесення до світового рівня національної мови. Звичайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх збігу, але так буває не завжди.
Виходячи з цього, класифікації і політичні моделі функціонування мов не стосуються безпосередньо національної мови, а лише сприяють (якщо політична і мовна ситуації оцінені адекватно) або не сприяють її розвиткові (коли оцінки неадекватні), як і розвиткові нації і держави. Йдеться про другий аспект життя національної мови – соціально-політичний (матеріальний), до якого входять поняття «державної» (або «державних»), «офіційної», «регіональної» (або «мов національних меншин») і «нетериторіальної» (або «мов національностей») мов.
Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено Законом «Про мови в Українській РСР» і Конституцією України:
«Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, Гарантування його суверенної національно-державної самобутності» (Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», прийнятий 28 жовтня 1989 року);
«Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та ви-шачається законом» (Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Стаття 10).
Вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президентом України містяться у статті 103, володіння державною мовою професійними суддями у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов’язкове володіння державною мовою особами, які вступають до громадянства України (щоправда, в обсязі, достатньому для спілкування).
Як правило, поняття «державний» і «офіційний» розглядаються як синоніми: «державний – такий, що має відношення до держави», а «офіційний – той, що регулюється урядом; урядовий, службовий». У побуті люди можуть говорити різними мовами, а для службових офіційних відносин у всіх державах світу існує державна (тобто, офіційна) мова. Щодо інших понять, наприклад, «мови національних меншин», то їх взагалі не визначають.
Розпливчастість і невизначеність термінів, у свою чергу, призводить до спекуляції мовними проблемами і дозволяє приймати на рівні регіонів найсуперечливіші постанови щодо функціонування української, російської чи інших мов. Проблем можна було б уникнути при фіксації відповідних визначень у державних документах, а саме:
Державна – це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмовляти більшість населення країни незалежно від національної або територіальної належності її громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні. Статус державної або державних мов визначається і закріплюється Конституцією, а механізми і норми їх розвитку й функціонування (як і норми функціонування інших мов) розробляються й описуються в Законі про мови.
Мови національних меншин (регіональні мови) – це мови, які використовуються як засіб спілкування у межах певної території компактними національними групами, меншими, ніж інша частина населення країни, і відрізняються від діалектів державної мови або мови мігрантів.Такими мовами в Україні, наприклад, можуть буги грецька, болгарська або татарська (але аж ніяк не російська).
Мови національностей (нетериторіальні мови)– це мови, якими користуються громадяни певної національності, що не мають широкого розповсюдження у межах конкретної місцевості (наприклад, ідиш у євреїв) і не належать до державної мови.
Поняття “національна мова”, “літературна мова”, “офіційна мова”, їх співвідношення
Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, котра разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов’язково має літературну форму існування.
Літерат́урна мóва — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.
Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.
Офіці́йна мо́ва — мова, якій у державі (країні, території тощо) чинним законодавством надано спеціального (порівняно з іншими мовами — «надзвичайного») статусу
2. Норми Конституції України, що визначають особливості функціонування мов в Україні.
1) Конституція України.
2) Закон України «Про мови в Українській РСР» від 28.10. 1989р
3) Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті
4) Міжнародні документи, що визначають особливості функціонування мов у різних сферах існування суспільства і ратифіковані Україною
3. Характеристика основних положень Закону “Про мови в Українській РСР”.
Законодавство Української РСР про мови має своїм завданням
регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і
вживання української та інших мов, якими користується населення, в державному, економічному, політичному і громадському
життіВідповідно до Конституції Української РСР державною мовою РСР є українська мова.установи і організації створюють всім
громадянам необхідні умови для вивчення української мови та
поглибленого оволодіння нею. В роботі державних установ можуть використовуватись поряд з українською і їхні
національні мови.Громадянам Української РСР гарантується право користуватися
своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою.Службові особи державних, партійних, громадських органів,
установ і організацій повинні володіти українською і російською
обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків.Будь-які привілеї чи обмеження прав особи за мовною ознакою,
мовна дискримінація неприпустиміОрганізація виконання Закону Української РСР про мови в
Українській РСР покладається на Раду Міністрів Української РСР.
Контроль за виконанням цього Закону покладається на Ради
народних депутатів Української РСР.
Загальні закономірності становлення національної мови
Національна мова з’являється не відразу, не раптово. її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують мову, розвивають її, збагачують, удосконалюють, наповнюють власним життєвим досвідом, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова — продукт тривалого історичного розвитку народу.
У виникненні, формуванні й функціонуванні різних мов є певні закономірності.
За родоплемінного ладу майже кожне плем’я мало свою мову. Мови сусідніх племен були ще досить близькими, але шо далі одне від одного жили племена, тим більше різнилися їхні мови. Ось, наприклад, яку мовну картину спостерігав М. Миклухо-Маклай 1871 р. серед примітивних племен Нової Гвінеї: «Майже в кожному селищі своє наріччя. У селах, віддалених на чверть години ходи одне від одного, є вже кілька різних слів для позначення тих самих предметів; жителі сіл, розташованих на відстані години ходи одне від одного, розмовляють іноді такими різними наріччями, що майже не розуміють одні одних. Якщо мої екскурсії тривали понад один день, мені потрібні були два або навіть три перекладачі, які повинні були перекладати один одному запитання й відповіді»1. Подібні явиша й досі спостерігаються в деяких районах Індії, в Африці.
Племінних мов було багато. Наприклад, у тій же Новій Гвінеї ше й дотепер збереглося близько 620 мов. В Австралії наприкінці XVII] ст., коли сюди прийшли європейці, на 300 тис. аборигенів було приблизно 600 мов. В Індії на початку XX ст. налічувалося 1,5 тис. мов, нині їх — 845. У Нігерії — понад 100 мов, у Конго — близько 800. У сучасному Дагестані майже кожен аул має власну мову.
Те саме було колись і на теренах України. Геродот (V ст. до н. є.), наприклад, пише, шо скіфи, відвідуючи країну аргіппеїв (яка, ймовірно, лежала на південних відногах Уральського хребта), користувалися сьома мовами2. Пліній Старший (І ст. н. є.), говорячи про Таврику, тобто про Кримський півострів, стверджує: «У цій землі живе 30 племен, із них 23 у внутрішніх областях». Помпоній Мела (1 ст. н. є.) називає на території України 16 племен. Зрозуміло, далеко не всі. Клавдій Птолемей (11 ст. н. є.) уже більш поінформований про ці землі Він підкреслює: «Заселяють Сарматію дуже численні племена»3, — і називає їх уже більше 60.
Насправді ж, у прадавній Україні, де люди почали селитися щонайменше мільйон років тому, повинно було бути набагато більше племен і мов. Якщо зіставити сучасну Україну з іншими країнами, де ше збереглося давнє мовне різноманіття, то можна припускати, шо був такий час, коли на її просторах жило близько тисячі різних племен із різними мовами. Ще й тепер майже кожне село має свої діалектні особливості — то чи це не залишки прадавніх племінних мов?
Племінні мови були досить обмежені у своїх виражальних можливостях: синтаксис був бідний, морфологічні засоби — мало впорядковані, словниковий запас — невеликий, кількасот, від сили тисячу або трохи більше слів. Ці мови були нестійкими, особливо швидко могла змінюватися їхня лексика. Тому, коли виникало об’єднання племен (добровільне чи примусове), мова одного племені, сильнішого, розвиненішого, невдовзі витісняла з об’єднання інші мови й водночас сама збагачувалася за їхній рахунок. її словник помітно збільшувався, з’являлися синоніми, розширювалися синтаксичні й морфологічні засоби. Мова ставала досконалішою й стійкішою вже хоч би тому, шо нею розмовляло більше людей. Така мова могла довший час протистояти натискові іншої мови.
Розглянемо, як відбувався перехід від вузьколокальних до поширених мов.
Коли приблизно три тисячі років тому на лівий берег Тибру, де пізніше виник Рим, прийшло плем’я латинян (близько кількасот осіб), племена, що там жили, говорили зовсім іншими мовами, іноді дуже далекими від латинської (зокрема, написів етруською мовою й досі не вдалося розшифрувати). Та з часом ці племена, підкорені латинянами, засвоїли їхню мову й самі стали її носіями та поширювачами. Коли вже в II ст. до н. є. Римська держава завоювала іберійські племена на Піренейському півострові, то через своїх чиновників і військо поширила тут латинську мову, яка схрестилася з іберійськими, і внаслідок їхньої тривалої взаємодії постали іспанська, галісійська, каталанська, португальська мови. У 1 ст. до н. є. римляни завоювали галлів, накинули їм свою мову — і з виниклої таким чином латино-галльської суміші врешті-решт сформувалася французька мова. Так само на початку II ст. н. є. римляни принесли латинську мову да-кам, і вона, змішавшись тут із місцевою, перетворилася на румунську. Нині романськими мовами, в основу яких лягла латинська мова, розмовляє понад півмільярда людей різного етнічного походження.
Ще один приклад. В Африці, у середній течії Нігеру, плем’я сонгаїв у ХШ—XV ст. н. є. утворило державу, підкоривши собі численні різномовні племена. Панівне становише в цій державі посіли сонгаї: вони були намісниками, чиновниками, з них переважно складалося військо. З часом держава сонгаїв розпалася, але її населення й досі, хоч і входить до різних дер жав, розмовляє накинутою йому колись сонгайською мовою (звичайно, з різними діалектними особливостями).
Подібних прикладів історія знає чимало.
Отже, певна мова опановувала дедалі більший простір не стільки завдяки природному приростові населення, скільки внаслідок насильного або добровільного захоплення в її орбіту
носіїв інших мов. Найчастіше це відбувалося внаслідок підкорення одним племенем чи народом інших племен чи народів. Ареал такої мови з бігом століть то розширювався в різні боки, то звужувався; вона зазнавала то сильнішого, то слабкішого впливу як із боку переможених мов, так і з боку мов інших завойовників, розгалужувалася, діставала різні назви. Окремі її відгалуження могли зникати або розростатися до нових мовоснов. Основну ж роль в утвердженні тієї чи іншої мови завжди відігравала держава, зокрема її адміністрація та військо. А причиною різких змін у мові, появи в ній цілком нових якостей були її зіткнення з іншими мовами.
Так виникли не лише романські мови (не внаслідок розпаду латинської мови, а внаслідок її взаємодії з іберійськими, кельтськими та іншими мовами), а й германські, іранські, тюркські і т. д. Так постали й мови слов’янські.
Є різні погляди на походження української мови. Більшість авторів1 сходяться на тому, що українська мова почала формуватися не раніше VI—VII ст. н. є. Проте навряд чи з таким твердженням можна беззастережно погодитися. Звичайно, точної дати виникнення мови встановити неможливо, бо фонетичні, лексичні й граматичні особливості, які виокремлюють певну мову з якогось масиву, накопичуються протягом століть. Та й немає і не може бути відповіді на те, скільки і яких рис потрібно, щоб ту чи іншу говірку вважати вже окремою мовою, а не, скажімо, діалектом. І все-таки поява бодай однієї визначальної риси дає підстави вбачати в цьому явиші передумову і навіть початок формування окремої мови (хоч така мова не обов’язково може сформуватися). Отже, які риси і коли вони почали з’являтися, шо їх можна вважати першими елементами української мови як окремої, самостійної? Якщо йдеться про українську мову, то ці риси повинні відрізняти її насамперед від найближчих до неї мов — російської, білоруської та інших слов’янських.
Якщо щось незрозуміло, постав запитання. Але спочатку зареєструйся